Ольга Кобилянська - Земля - Земля (скорочено) - Книжный рай. Бесплодная земля

Частина 1

На Буковині біля річки Серета стоїть невелике село Д., з одного боку від якого розкинувся панський ліс. Багато людей мають невеликі хатини, а самі вони шукають заробітку в Молдові, а от будинок заможного ґазди Василя Чоп’яка та його дружини Докії має зовсім інший вигляд – він великий, чистий, поряд є невеликий сад. Чоловік її був п’яницею, але навчилася господиня вправлятися з роботою так, що у домі панував добробут. Докія не була щасливою людиною: "її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певнім ході й поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно… Жура гнула її додолу". В сім’ї росла донька Парасинка шістнадцяти років – надія Докії та її щастя.

Окрім дитини та господарства, мала Докія і брата – Петро був холостим чоловіком приблизно сорока років, добра та роботяща душа, але теж іноді мав гріх прикладатися до пляшки, всі зароблені гроші витрачав і завжди був з порожніми кишенями. Жив при господарстві своєї сестри та допомагав чим міг.

Докія дуже переживала, що її не вистачить надовго бути опорою для всієї сім’ї і виходом з ситуації бачила весілля своєї доньки, щоб чоловік Парасинки після її смерті приглядав за господарством, але Василь так сильно опікувався донькою, що про одруження і слухати не хотів.

Перебираючи всіма хлопцями, Докія бачила лише одного кандидата в чоловіки – Михайла Федорчука; він мав досить землі, був роботящим та чесним, але на заваді стояла військова служба хлопця на два-три роки, що спіткала його у майбутньому. Оскільки вирішила Докія неодмінно видати заміж доньку взимку цього року, на думку спав Тодорика Жемчук. Хлопець був не таким вродливим і не мав такої доброї слави серед людей, як Михайло, але мав досить грошей та землі. "Він був низького зросту й обертався всім тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження. В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи".

Парасинка довго сперечалася з матір’ю, бо не хотіла віддаватися заміж, але Докія вмовила доньку. Та одразу вирішила поділитися новиною із своєю товаришкою Анною, що працювала наймичкою при дворі.

В день весілля Докія та Івоніка (батько Михайла) сиділи зажурені. Докія віддавала свою єдину доньку заміж, а Івоніка засумував, бо хотів сам Парасинку собі у невістки.

Івоніка мав двох синів – Михайла та Саву. Діти були від одних батьків, але виросли із зовсім різними характерами. Старший Михайло був правою рукою батька, у всьому допомагав та знав роботу, був навіть зовні схожий на батька, і останній тужив, що позбавиться сина на три роки служби, був готовий навіть віддати триста риньских знайомому єврею, щоб той викупив сина з рекрутів; молодший був повною протилежністю: "росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець в голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалига на кружок вивернеться. Він не любить землі. Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що носить вона його". І не дістане він її, якщо не полюбить.

Михайло був на весіллі у Тодорика за дружбу. Всі дівчата заглядалися на нього, серед них була і Анна. Хлопець запросив її до танцю, але в той момент стихла музика.

Сава прийшов до бурдеїв (напівземлянки) в полі, щоб напоїти худобу. Думав про Михайла – той завжди йому щось наказує, дорікає, забороняє знатися з вуйком Григорієм. А як цього не робити, коли він закоханий у його дочку Рахіру. З нею теж просили не бачитися, бо гріх це був – вона двоюрідною сестрою була хлопцям – донька маминої рідної сестри. Батько казав синові: "Ти любиш дівчину пусту, що на неї ні один порядний хлопець у селі не глядить, що її ніхто порядний за жінку не візьме. Вона погана волошка, циганка. Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або як у голодної собаки", проте Сава не звертав уваги на ці слова. Зачинивши бурдеї, хлопець пішов до коханої.

Тим часом Марійка – дружина Івоніки – готувала вечеряти. Це була ще доволі молода жінка, що поклала свої найкращі роки на працю задля дітей. В селі її часто називали скупою, але вона просто не вважала необхідним вихвалятися та ділитися тим, що має її сім’я – одяг, речі, гроші, їжа. "Пішлеш по що-небудь до неї, по що найменше, кажу, то все вона того "не має". І якщо за це її називали жадібною, то нехай; жінку це не надто хвилювало. Рано-вранці Михайло та її чоловік пішли у місто, а Марійка побігла до ворожки дізнатися чи залишиться Михайло вдома чи доведеться відслужити йому в армії. Циганка нагадала, що тяжкі випробовування чекають жінку та її сім’ю, що чекає на них не одна біда і буде плакати вона гіркими кривавими слізьми. З тим Марійка і повернулася. Почала працювати по дому, коли прийшов Сава, бо зголоднів. Хлопець був схожий на матір м’якими рисами обличчя і міг би навіть вважатися дуже вродливим, якби не холодний та відчужений вираз його сірих очей. Мати почала лаяти сина за те, що той так швидко повернувся, згадала про його невдалий зв’язок з Рахірою; мати сказала йти йому туди, звідки прийшов. Сава вкрав курку та яйця та пішов до коханої.

Частина 2

Івоніка з Михайлом повернулися з міста; чоловік розповів дружині, що той єврей, якому він заплатив гроші за викуп сина, десь зник і їх дитину все ж таки заберуть на три роки у військо. Марійка стала плакати і гукати Саву додому, але той не прийшов. Мати знову завела розмову про те, що Рахіра та її батько не доведуть її сина до добра і буде в сім’ї нещастя.

Наступного дня пішли батько з Михайлом в поле орати, а Івоніка був зайнятий думками про майбутнє хлопця, про Саву, що втрачає розум і все більше ліниться з кожним днем. Поділився своїми роздумами з Михайлом, той порадив наставляти молодшого брата на роботу і тоді він забуде про Рахіру. Хлопець ще не розуміє життя, а трохи подорослішає і стане на вірний шлях, але для цього треба трохи суворіше до нього ставитися. Дійшли висновку, що це Рахіра та її батько його підмовляє і наставляє на зло. Батько заговорив вже про жінку, яку треба буде знайти після повернення сина із служби, щоб разом з нею вести господарство, але розмову перебив панський побережник Онуфрій, що жив біля панського лісу, охороняв його, при цьому сам іноді його обкрадав. Він трохи порозказував небилиці, але згодом Федорчуки знову прийнялися до роботи.

Частина 3

Був кінець весни; Михайло лежав біля бурдеїв, наглядав за худобою, а сам думав про життя, майбутнє його, про наймичку Анну, в яку був щиро закоханий. Згадував як вперше побачив дівчину – в той момент вона була прекрасна, такою її і запам’ятав.

Анна працювала при панському дворі, а всі зароблені гроші віддавала матері та брату. Зла та жадібна матір кожного разу грозилася віддати доньку заміж за сусіда-вдівця, а брат за кожної нагоди тільки бив бідолашну. Дівчина була чесна, працелюбна, Михайло одразу ж вподобав її, але серце його розривалося, коли думав про те, що три роки не побачить її тепер. Анна відрізнялася від інших дівчат, говорила зовсім мало, була дуже скромною та сором’язливою; на вечорницях не гуляла, не вела пусті розмови з іншими дівчатами, товаришувала лише з одною Парасинкою. Знатні господині при зустрічі ставилися до неї привітно, а більш прості глузували з неї – казали, що її уміння при дворі не допоможуть знайти їй чоловіка та завести господарство. Дівчина спокійно вислуховувала образи, бо вдіяти нічого не могла.

Він згадував кожну зустріч з коханою і думав лише про неї. А дівчина і сама в цей час думала про Михайла – кохала його всім серцем, але надією не тішилася, бо були вони зовсім різних матеріальних станів, хоч і ставився він до неї дуже люб’язно.

Якось одного дня в липні поверталася Анна від Онуфрія, до якого ходила за грибами, і, проходячи через поле Федорчуків, зустріла Михайла. Хлопець сказав, що навмисно чекав її, хотів її побачити. Він зізнався дівчині в коханні і вона відповіла йому взаємністю. Анна тужила, що скоро вони будуть змушені розлучитися і закохані пообіцяли ходити один до одного, поки така можливість буде.

Дівчина згадала, що їй вже пора додому йти, але вони все ніяк не хотіли прощатися. Анна завела розмову про "сусідній ліс", біля якого завжди боялася йти, бо він був занадто таємничим і страшним: "Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти". Анна заплакала, розказала, що як погляне на той ліс, бачить щось темне, що йде на неї та на Михайла. Хлопець і сам перелякався, але перехрестився і заспокоїв кохану. Він ще трохи провів її, а перед самою дорогою попрощалися, щоб люди не бачили і не пускали плітки.

Частина 4

Марійка побачила, що в курятнику вже вкотре зникла курка, стала грішити на Саву, попросила Івоніку поговорити з ним та якось вплинути на нього. Мати розповіла, що одного разу зустріла Рахіру серед вулиці, а остання навіть не привіталася з нею – своєю тіткою. Зла була ця дівчина і сина її робить таким же. Сава завжди був лінивим та цурався роботи, але до знайомства з нею хоч не крав та не дурив людей, а зараз зовсім біда.

Івоніка знав це, може й навіть більше, ніж його дружина, але любив обох своїх дітей однаково. Єдине, що він може вдіяти – обіцяти позбавити молодшого сина землі, якщо він не зміниться, але зараз він покладає надії на те, що, коли Михайло піде на службу, Сава буде змушений працювати більше.

Частина 5

Рахіра сиділа біля своєї хати і чекала на Саву. Мешкала вона разом з батьком та матір’ю у невеликому старому будинку; Григорій Чункач – батько дівчини походив з роду циган, що декілька десятиліть тому жили поряд з селом, був лихим, знався в крадіжках, любив нерідко випити. Одного разу так напився, що побив одного чоловіка до смерті, проте, коли звільнився, жити краще та чесно навіть не намагався. А мати Тетяна була непоганою жінкою, вправною робітницею, завдяки цьому і знаходили деяку роботу, але права на голос в сім’ї не мала. На жаль, донька повністю вдалася в батька, раз на раз приносила додому вкрадену курку чи полотна трохи, на це і жили.

Прийшов Сава і приніс їй звиток з мукою та шматком сиру.

Книга написана от первого лица. Экзюпери посвятилее одному из своих коллег-летчиков - Анри Гийоме.

Человек раскрывается в борьбе с препятствиями. Пилот подобен крестьянину, который возделывает землю и тем самым исторгает у природы некоторые из ее тайн. Стольже плодотворна работа летчика. Первый полет над Аргентиной был незабываемым: внизу мерцали огоньки, и каждый из них говорил о чуде человеческого сознания - о мечтах, надеждах, любви.

Экзюпери стал работать на линии Тулуза - Дакар в 1926 г. Опытные летчики держались несколько отчужденно, но в их отрывистых рассказах возникал сказочный мир горных хребтов с западнями, провалами и вихрями. «Старички» искусно поддерживали преклонение, которое лишь возрастало, когда один из них не возвращался из полета. И вот наступил черед Экзюпери: ночью он отправился на аэродром в стареньком автобусе и, подобно многим своим товарищам, ощутил, как в нем рождается властелин - человек, ответственный за испанскую и африканскую почту. Сидевшие рядом чиновники говорили о болезнях, деньгах, мелких домашних заботах - эти люди добровольно заключили себя в тюрьму мещанского благополучия, и никогда уже не проснется в их заскорузлых душах музыкант, поэт или астроном. Иное дело пилот, которому предстоит вступить в спор с грозой, горами и океаном - никто не пожалел о своем выборе, хотя для многих этот автобус стал последним земным приютом.

Из товарищей своих Экзюпери выделяет прежде всего Мермоза - одного из основателей французской авиалинии Касабланка - Дакар и первооткрывателя южноамериканской линии. Мермоз «вел разведку» для других и, освоив Анды, передал этот участок Гийоме, а сам взялся за приручение ночи. Он покорил пески, горы и море, которые, в свою очередь, не раз поглощали его - однако он всегда выбирался из плена. И вот после двенадцати лет работы, во время очередного рейса через Южную Атлантику, он коротко сообщил о том, что выключает правый задний мотор. Все радиостанции от Парижа до Буэнос-Айреса встали на тоскливую вахту, но больше вестей от Мермоза не было. Почив на дне океана, он завершил дело своей жизни.

Погибших никто не заменит. И величайшее счастье испытывают пилоты, когда вдруг воскресает тот, кого уже мысленно похоронили. Так произошло с Гийоме, который исчез во время рейса над Андами. Пять дней товарищи безуспешно искали его, и уже не оставалось сомнений, что он погиб - либо при падении, либо от холода. Но Гийоме сотворил чудо собственного спасения, пройдя через снега и льды. Он сказал потом, что вынес то, чего не вынесло бы ни одно животное - нет ничего благороднее этих слов, показывающих меру величия человека, определяющих истинное место его в природе.

Пилот мыслит масштабами Вселенной и по-новому перечитывает историю. Цивилизация - всего лишь хрупкая позолота. Люди забывают, что подих ногами не существует глубокого слоя земли. Ничтожный пруд, окруженный домами и деревьями, подвержен действию приливов и отливов. Под тонким слоем травы и цветов происходят удивительные превращения - только благодаря самолету их иногда удается разглядеть. Еще одно волшебное свойство самолета состоит в том, что он переносит пилота в сердцевину чудесного. С Экзюпери это случилось в Аргентине. Он приземлился на каком-то поле, не подозревая, что попадет в сказочный дом и встретит двух юных фей, друживших с дикими травами и змеями. Эти принцессы-дикарки жили в ладу со Вселенной. Что сталось с ними? Переход от девичества к состоянию замужней женщины чреват роковыми ошибками - быть может, какой-нибудь дурак уже увел принцессу в рабство.

В пустыне такие встречи невозможны - здесь пилоты становятся узниками песков. Присутствие повстанцев делало Сахару еще более враждебной. Экзюпери познал тягость пустыни с первого же рейса; когда его самолет потерпел аварию возле небольшого форта в Западной Африке, старый сержант принял пилотов, как посланцев неба - он заплакал, услышав их голоса.

Но точно так же были потрясены непокорные арабы пустыни, посетив незнакомую им Францию. Если в Сахаре вдруг выпадает дождь, начинается великое переселение - целые племена отправляются за триста лье на поиски травы. А в Савойе драгоценная влага хлестала, словно из дырявой цистерны. И старые вожди говорили потом, что французский бог гораздо щедрее к французам, чем бог арабов к арабам. Многие варвары поколебались в своей вере и почти покорились чужакам, но среди них по-прежнему есть те, кто внезапно бунтует, чтобы вернуть былое величие, - падший воин, ставший пастухом, не может забыть, как билось его сердце у ночного костра. Экзюпери вспоминает разговор с одним из таких кочевников - этот человек защищал не свободу (в пустыне все свободны) и не богатства (в пустыне их нет), а свой потаенный мир. Самих же арабов приводил в восхищение французский капитан Боннафус, совершавший смелые набеги на кочевья. Его существование украшало пески, ибо нет большей радости, чем убийство такого великолепного врага. Когда Боннафус уехал во Францию, пустыня словно бы утратила один из своих полюсов. Но арабы продолжали верить, что он вернется за утраченным ощущением доблести - если это случится, непокорные племена получат весть в первую же ночь. Тогда воины молча поведут верблюдов к колодцу, приготовят запас ячменя и проверят затворы, а затем выступят в поход, ведомые странным чувством ненависти-любви.

Чувство достоинства может обрести даже раб, если он не утратил память. Всем невольникам арабы давали имя Барк, но один из них помнил, что его звали Мохаммедом и он был погонщиком скота в Марракеше. В конце концов Экзюпери удалось выкупить его. Поначалу Барк не знал, что делать с обретенной свободой. Старого негра разбудила улыбка ребенка - он ощутил свое значение на земле, истратив почти все деньги на подарки детям. Его провожатый решил, что он сошел с ума от радости. А им просто владела потребность стать человеком среди людей.

Теперь уже не осталось непокорных племен. Пески утеряли свою тайну. Но никогда не забудется пережитое. Однажды Экзюпери удалось подступиться к самому сердцу пустыни - это случилось о 1935 г., когда его самолет врезался в землю у границ Ливии. Вместе с механиком Прево он провел три бесконечных дня среди песков. Сахара едва не убила их: они страдали от жажды и одиночества, их рассудок изнемогал под тяжестью миражей. Почти полумертвый пилот говорил себе, что не жалеет ни о чем: ему досталась самая лучшая доля, ибо он покинул город с его счетоводами и вернулся к крестьянской правде. Не опасности влекли его - он любил и любит жизнь.

Летчиков спас бедуин, который показался им всемогущим божеством. Но истину трудно понять, даже когда соприкасаешься с ней. В момент высшего отчаяния человек обретает душевный покой - наверное, его познали Боннафус и Гийоме. Проснуться от душевной спячки может любой - для этого нужны случай, благоприятная почва или властное веление религии. На мадридском фронте Экзюпери встретил сержанта, который был когда-то маленьким счетоводом в Барселоне - время позвало его, и он ушел в армию, ощутив в этом свое призвание. В ненависти к войне есть своя правда, но не торопитесь осуждатьтех, кто сражается, ибо истина человека - это то, что делает его человеком. В мире, ставшем пустыней, человек жаждет найти товарищей - тех, с кем связывает общая цель. Счастливым можно стать, только осознав свою хотя бы и скромную роль. В вагонах третьего класса Экзюпери довелось увидеть польских рабочих, выселяемых из Франции. Целый народ возвращался к своим горестям и нищете. Люди эти были похожи на уродливые комья глины - так спрессовала их жизнь. Но лицо спящего ребенка было прекрасным:

он был похож на сказочного принца, на младенца Моцарта, обреченного пройти вслед за родителями через тот же штамповочный пресс. Эти люди совсем не страдали: за них мучился Экзюпери, сознавая, что в каждом, возможно, был убит Моцарт. Только Дух обращает глину в человека.

Вы прочитали краткое содержание повести "Земля людей". Предлагаем вам также посетить раздел Краткие содержания , чтобы ознакомиться с изложениями других популярных писателей.

На Буковині лежить село Д. Ліс панський, власність приватна.

Тепер зима. Хата заможного ґазди Василя Чоп’яка, жінка його Докія довгі роки служила у дворі. Її поважали у селі, і у дворі, хоч чоловік був великий пияк. Але Докія не була щаслива. Жура гнула її додолу. Бо гризлася майбутнім своєї єдиної доньки Парасинки. У неї був брат Петро, молодший, нежонатий, літ 40, живе з ними, помагає у господарстві. Інтелігентний, серцем м’який, у роботі був мов огонь. Він віддав своє поле сестрі за умови, що має проживати при ній до смерті. Женитися не хотів, бо не мав власної хати. У сільських дівчат був за якогось недоступного героя. Одягався гарно. Над усе любив Парасинку.

Докія бачила лише один вихід із хмарного положення – віддати дочку заміж, але Василь був проти. Адже в селі жоден хлопець не мав стільки землі, скільки б бажала Доків, крім Михайла Федорчука, але йому потрібно було йти до війська.

Михайло був сином заможного господаря, сильний, здоровий, мав ще молодшого брата Саву.

Парасинці 16 років. Докія надумала віддати її заміж за Тодорка Жемчука – заможного, увільненого з війська, але негарного. Але нічого – донька звикне, він працьовитий і дбайливий. У Парасинки була старша від неї на кілька років товаришка – Анна, наймичка з двору, чемна дівчина, всі її любили.

Докія і Василь видавали заміж доньку за Тодорка, сина Онуфрія Жемчука. Наречена була бліда. Всі бачили, що пара не була дібрана й гарна. Анна стояла у кутку. Танцювала з Михайлом.

Ще двоє людей не поділяло сьогодні радості. Це Докія та Івоніка, бо хотіли, щоб їхні діти одружилися. Докія про Михайла говорила, що він працьовитий та чесний, добрий. Батько говорив про Саву, що він зовсім інший, горнеться не до доброго, роботи боїться, йому танці у голові, має 19 років, не любить землі і не буде шанувати її, коли вона перейде в його руки. А Івоніка хоче, щоб земля його перейшла в робочі руки, адже він її заробив, вона підплила їхньою кров’ю і потом. Ніколи курки не зарізали, яйця не зварили, все обертали в гроші, щоб добитися всього, що вони мають.

Івоніка спродав дещо із худоби, за це збирався відкупити сина від війська. Говорив, що руки – все наше багатство, наше добро.

Була весна. Івоніка з Михайлом подалися до міста, до бранки. Проходили повз землю. Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних настроях, мов самого себе.

До бурдеїв пішов Сава – напоїти худобу, дати їсти. Але не хотів працювати. Думав, що якби Михайла забрали, то ніхто б не надзирав за ним, нікому б тоді не підкорявся. Сава любить чорнооку Рахіру, доньку Григорія. А батьки сваряться, бо Рапіра була ріднею їм – донька рідної сестри матері. Михайло говорив, що вона погана, циганка. Але Сава не зважав на те, в її обіймах він наче змінився, вона пила з нього всю енергію та силу. Сміявся з нею над батьком та братом. Михайло був сильний, до роботи здатний, але серце у нього м’яке, як у баби – вважав Сава. Він хотів, щоб брата забрали у військо, тоді б не доводилося прокрадатися до Рахіри, бо батька він не боїться.

Марія тим часом виглядала чоловіків з міста. Була це слабосильна, доволі молода жінка, добра ґаздиня. До хати зайшов Сава – вищий за брата, але ніжно збудований як мати, хотів вечеряти, але мати сказала чекати батька з братом. Вони посварилися. Сава любив свою матір, більше ніж інших, але бували хвилі, коли він ненавидів її, як тепер, коли вона почала нарікати на Рахіру. Мати говорить, що дякувала б Богу, якби його забрали до війська, а не Михайла, прогнала його.

Марія залишилася сама. Повернувся батько і сказав, що вони втратили сина. Михайло ж пішов до бурдею, щоб зранку орати, бо земля жде. Говорять про Саву, що хата стала йому корчмою – лише їсти та пити приходить. На це Івоніка говорить, що коли брат піде у військо, Сава побачить, що треба ставати до роботи, і тоді він стане іншим, звернеться до землі, і вона його вилікує.

Наступного дні пішли батько з сином орати. Івоніка думав, дивлячись на Михайла, що сама молодість та здоров’я, а має іти.

Був травень. Михайло лежав в городі й думав про робітницю в панських покоях – Анну, яку любив усім серцем. Думав, як вона буде, коли його на три роки заберуть. Адже її мати грозилася видати заміж за якогось горбатого сусіда. Познайомилися вони на панськім подвір’ї. вона була чесна, знала багато різних робіт. Вчилася всього у панни, яка говорила з нею, як із рівною. Інший раз вони зустрілися в сусідньому селі, коли Михайло ходив по сіль і побачив Анну в городі. На танці не ходила ніколи. З 14-ти років була при дворі. Товаришувала лише з Докією. Сільські хлопці на неї не звертали уваги, бо вона була убога, не мала ні землі, ні грошей. Не вміла читати й писати, але при дворі навчилася багато. Але не дивлячись на це все. Михайло її кохав. Зустрівшись у полі. Вони освідчуються один одному. Михайло обіцяє одружитися після повернення.

Одного ранку з двору Марії пропала курка – то її вкрав Сава. Сором було признатися, що їх син злодій. Батько говорив, що він виправиться, а якщо ні. То не дасть йому землі.

Старий Григорій і його дружина Тетяна були бідні, не мали землі. Григорій був зарубником. Лише Рахіра проводила свої дні у безробітті, або швендяла селом, нав’язуючи балаканину. Григорій був з циган. Рахіра вдалася в нього – була лінива. Кидалася на кожного, і осягнути її ласку було не трудно. Вона була старша від Сави, верховодила ним. А Сава пив разом з ними та носив те, що вкраде вдома. Рахіра ж говорила, що батьки його ненавидять і лише вона його кохає.

Настав жовтень. Покинув Михайло батьків та землю. У місті Михайло змінився. Сумував за домом, не міг звикнути до такого життя. Часто плакав, мов дитина. Думав дезертирувати. Батько пішов до Михайла. Син розповів, що хоче втекти, що захворів. Батько говорить, щоб того не робив, все мине. Розказав, що пан хоче переїхати до міста, що ж тепер буде з Анною.

Батько повертаючись, думав, що Сава не такий – він залізний, усе б терпів.

Старий Петро пішов до Молдови, щоб заробити гроші і одружитися на Домнікі. А до неї сватався дурний Ілля, вона йому відмовила. Але через 2 тижні, поговоривши з Марією, змінила свою думку щодо сватання Ілії. Але одного разу пішла до міста і зустріла там свого давнього нареченого, що був у війську. Той заплатив Ілії гроші (тридцять ринських), щоб той залишив жінку у спокої. Пішла до ворожки, і та нагадала, що зі своїм нареченим не буде. Минуло вісім днів – Ілія і Домніка побралися все-таки.

Невдовзі після весілля повернувся Петро. Коли дізнався, що Домніка вийшла за дурного Ілію, то пішов до корчми та пив чотири дні, поки не пропив усі зароблені гроші. Тоді повернувся жити до сестри Докії і взявся наново до праці.

Минуло 2 роки. Ілія з Домнікою жили мирно, але більша половина праці була на плечах жінки. Іноді вона навіть простягала руку й за чужим добром. У хаті завжди було чисто й гарно. Ніхто не вмів, так як вона, примовляти проти недуг, ніхто не вмів так добре варити й пекти. Найліпшою товаришкою була Марія, хоч Івоніка і застерігав дружину, щоб не була відвертою з нею. Домніка часто доносила Марії найменші дрібниці, що дізнавалася про Саву та Рахіру, адже була їх сусідкою. Домніка збиралася до міста. Марія дала їй муки, щоб напекла хліба і передала Михайлові. Та ж вирішила половину залишити собі.

Зима. На площі за містом установили декілька наметів. Щоб їх випробувати туди вислали рекрутів на ніч. Серед них був і Михайло. Мерз страшенно усю ніч, але не смів спати.

Було вже по Великодні. Іоніка припізнився з оранням. Тяжко було сеї весни. Марійка засівала капусту. Сава теж допомагав їм, але робив це злінива й мовчки. Мати говорить, що коли вибере Рахіру, то не отримає землі. На це син відповідає, що йому нічого не потрібно. Почування порожнечі запанувало над Івонікою. Михайло тратив свої дні у війську, а цей (Сава) тут. Смутно було, але він його любив, як Михайла.

Марія говорить, що зустріла Анну, і та сказала: «Якби ви йшли (на прощу до святого Івана), то й я б із вами пішла». Говорить, що та чемна та привітна дівчина, знає всяку роботу, але хто її візьме, адже вона дуже бідна.

Анна працювала тепер у попових панів, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, коли приходив на великодні свята.

Минуло більше року. Ніщо не змінилося з того часу. Марія вешталася зажурена, мріяла про онуків. Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці Михайло.

Анна мала стати матір’ю. Ніхто нічого не знав: і допитували її, і благали – не зізналася. Лише одна Докія була до неї прихильна. Прийняла її до себе, дівчина призналася їй. Зажила Анна в Докії, ховаючись від людей, та працюючи. Марія насміхалася з дівчини. Їй те боліло, бо її честь тепер розвіялася.

Рахіра зустрічає Анну в полі – вони сваряться. Сава обіцяє покарати Анну. Рахіра мріє як буде хазяйнувати на Івонікових ґрунтах. Вона говорила Саві, якщо не буде землі, то вони не одружаться.

Наблизилася осінь – листопад. Михайло вже місяць був удома. Працював у всіх закутках господарства. Іоніка був щасливий та вдоволений. Марія була горда і щаслива і вибирала в душі багату невістку. Сава допомагав братові, здавався веселішим. З Анною Михайло міг бачитися зрідка, обіцяв, на день святого Михайла обіцяв про все розповісти матері, а коли повернеться з війська, то одружиться.

За чотири дні до свята св. Михайла скоїлося в Івоніки нещастя. Мале теля перескочило через пліт, зачепилося об кіл і розпороло собі живіт. Брати вирішили йти у ліс по кілки (красти), щоб зробити тин.

Надворі забрехали собаки. На порозі х ати Івоніки стояв Онуфрій Лопата. Він запитав у Марії, де Михайло. Та відповіла, що в бурдею. На це гість сказав, що її син лежить у лісі – застрілений, щоб ішли та забрала його. Марія кричала, мов звір, потім вилетіла і побігла до лісу. Побачила Михайла. Громада зібралася швидко. Знайшов тіло житар, що проходив рано вранці.

Іоніка повертався в цей час додому, віз гостинці. Попереду побачив свої воли та воза, чоловіки та жінки довкола. Побачивши мертвого сина, почав трястися і спитав: «Де Сава?».

Сава скоро прийшов, опинився коло мертвого, кинувся на нього – ридав страшенно. Перед будинком зібралося майже півсела, до суду подано донос, і завтра буде комісія. У хату зайшла Анна. Кинулася мовчки на Михайла, здавалося, мов умерла. Старі здогадалися про все і мали випроводити Анну, щоб не плямила пам’яті померлого, адже цього не могло бути, щоб він любив оцю дівчину та обіцяв її посватати. Анна, побачивши Саву, мов левиця кинулася на нього, звинуватила, що це він убивця. Марія підступила до Анни. Сава був тепер її остання дитина. Вона не могла його втратити. «Суко! – просичала мати (до Анни). – Я тебе вб’ю на місці, як ще хоч слово скажеш!…Геть із моєї хати..»

Івоніка думав, що за землю Сава підняв руку на свого брата. Що іншого не могло бути, що не чужий убив Михайла. Але батько не міг виступити проти сина на суді.

Наступного дня приїхала комісія. Лікар на шароварах Сави побачив свіжі плями крові. Його підозрювали. Пішли до бурдею, зробивши ревізію, знайшли рушницю, але вона заржавіла. Рахіра брехала про те, що Сава був у неї. Сава заховався за матір’ю, мов дитина, коли почув, що має бути замкнений на час розслідування. Лікар сказав, що якби покликали на допомогу, то Михайла було б врятовано. Коли повертали тіло, то випала куля, її схопив батько. Те бачив Петро. Івоніка подивився на кулю, побілів, підійшов до сина, два разив впала рука на обличчя Сави,потім старий повернувся до тіла свого сина. Про те ніхто ніколи не дізнався. Саву жандарми потягли до міста.

Іоніка говорить, щоб земля забрала Михайла та сховала.

Перед хатою рух – зібралися люди з трьох сіл. Була ніч. Всі люди зі свічками. Посмертний обід відбувався у лісі. На похорон прийшла Анна, стара її вигнала.

Ніч, люди зі свічками. Домовину засипали навік. Лише тепер його не стало. Івоніка заговорив: «Не ля тебе, синку, була вона (земля), а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній…»

Анна захворіла. Івоніка визирає сина, а Сава не вертається. Марія кляне убивцю.

Одного ранку старі йдуть до суду. Івоніка у всьому винив Рахіру. Ввели Саву, той був як кістяк – худий, блідий, постійно мовчав.

Анна народила двох хлопчиків. Її бажанні – вмерти разом з дітьми, була безпомічна. Одного разу, намовлена Докією, пішла до Марії просити, щоб узяли до себе одного хлопчика. Марія її прогнала, як собаку. Івоніка ж вірив дівчині, але нічого не міг вдіяти.

Було Різдво. Івоніка сидів і думав, що один син у землі, другий – у криміналі. Ось чого діждався на 50-ти роках. Марія була в хаті сама. У двері постукали – то був чоловік. Це був свідок убивства. Він прийшов сповідатися, бо з цим тяжко жити. Він говорить, що бачив убивцю, але імені не називає, говорить лише, щоб не проклинала сина. Страшне, неописане почуття ненависті матері проти сина. Дикий усміх болю скривив її вуста. Почала проклинати.

Невдовзі Сава повернувся. Його випустили, бо не було доказів. З ним уступило у хату щось чуже. Наступного дня збирається до Рахіри. Мати почала дорікати. На це Сава говорить, що ще вчора до неї заходив перед тим як прийти до рідної хати. Марія відчула, що в неї не стало другого сина.

Анна де б не зустріла Саву кидалася на нього. Її лише одної він боявся. Вона була йому карою тут, на землі. Померли її близнята. І вона впала в меланхолію. Івоніка говорить, що потрібно було прийняти дітей, а тепер Бог і їх забрав. Марія теж думає, що вона сама відігнала хлоп’я Михайликове. Вона нуколи не буде годувати дітей Сави та Рахіри. Анна відвезли до шпиталю — у селі настав спокій.

Минає шостий рік з того часу. У бурдеї вешталося двоє старих – Івоніка та Марія, передчасно постарілі. На полях не втихала праця. Праця йшла на служби за душу покійного сина. Івоніка думає, чи не винен сам тому горю, що трапилося. Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Сава відокремлений. Батько дав йому половину хати, і той мовчки ожидав, коли батько віддасть йому землю. Мати ненавиділа сина, проклинала його. А батько тайком любив сина і жалів. Сава незабаром оженився з Рахірою, але спокою не було.

Помер старий Онуфрій, і на його місці замешкав Петро. З ним і Анна – вони одружилися (провела 4 місяці у шпиталі та вилікувалася через рік повернулася, стала за робітницю у Докії). У них є син. Все роблять для нього. Вирішили віддати до школи. Нічого до землі прив’язуватися. Івоніка тайком від Марії записав на хлопця землю Михайла. Нехай колись згадає добрим словом його покійного сина. Анну називає «невісткою», хлопця, як онука, голубить. Але з Марією зовсім інакше – лінія між ними ніяк не вигладиться. Марія: «Вона відіпхнула колись свого внука від свого порога, відігнала з матір’ю, мов собаку, що був би уже таким, як оцей, і огрівав задубнілу душу й осиротілу хату розвеселяв. Сама всьому винна». Анна дрижить над дитиною і має лише одну мету – вивести дитину в люди. З нього будуть люди, як покине землю. Петро підтримує її. Виросте син – в нім прокинеться батьківська, героїчна вдача, глибокий, віщий інстинкт матері, — вони попровадять його в інший світ… І він сповнить ті надії…

Десерт на сьогодні на сайті « .» — майстер з метання візиток:

Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього - рівні поля, а із заходу - великий панський ліс. Оддалік видніються ще невеликі ліски.

Багато господарів їздили на заробітки до Молдови, тому хати й подвір"я занедбані. А от хата Докії, дружини заможного ґазди Василя Чоп"яка, вигідно виділялася серед сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком і квітником. І все це завдяки господині. Сам господар був пиякою, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров"я, вирішує віддати заміж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще б їй підходив син заможних газдів Михайло, але тому йти в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері.

Докія і Василь Чоп’ як видавали замуж свою одніську дитину, доньку свою Парасинку, за Тодорику, сина Онуфрія Жемчука, і йшли враз із донькою й нареченим, з батьками, нанашками і дружбами до пана, щоб просити його на весілля. Завтра мав відбутися шлюб, а позавтра - ве­сілля. Несли колачі, кури й ширінки в дарунок, як того вимагав давній звичай. Ішли з музикою, аби заграти панові й погуляти в його чеснім домі, аби потрактувати його і його челядь доброю горівкою, приправленою медом і корінням. Врешті зібралися всі он тут у ясних покоях, і під час коли старий Петро промовляв до пана, - він усе любив проводити, - раз по раз низько, з пошаною кланяючися, стояли інші з шапками в руках, голосно перешіптуючись або розглядаючись цікаво по хаті. Старий Петро говорив щиро. Йому майже голос відбирало - він понад усе любив Парасинку, - а Василь, батько, вже лише кліпав мовчки очима. Не міг уже зробити нині нічого порядного, тому й перебрав Петро всякі важніші почини ґазди сього дня на себе... Сама молода викликувала співчуття. Незвичайно полохлива, несмілива й повна дитинячого засоромлення, побачила себе нараз причиною й осередком - головною особою всього руху; на неї гляділи тепер пан і пані, панна й усе окруженця; вона мусила на всі запити відповідати, їй ніяк було прятатися за малині плечі або, щонайменше, заслонити хоч рукавом лице.

Вона стояла бліда й гляділа напіввистрашено, напівглупкувато і лише з натугою видобувала слова до відповіді, коли до неї звертався хто з яким-небудь словом. Мала на собі шовкову ріклю , довгий, новий, багато вишитий кожух із звисаючими кутасами. На шиї багате намисто, срібні великі монети, а на голові вінок із червоних і білих рож. Волосся було в неї розпущене, і з-під вінка, розсипалося по волоссю багато до вінка прив’язаних золотих довгих ниток, що заступали місце серпанка. Молодий, одягнений також у новий кожух і сердак, стояв он тут непорадно й обертався все цілим тілом до кождого, хто говорив до нього, а наостанку заховався незамітно за кількох старших людей.

Всі бачили, що пара не була дібрана й гарна, що дитина молода не почувала для свого судженого ні іскорки прив’язання, що була німим оруддям іншої волі, - однак горівка з медом, що кружляла раз по раз із рук до рук, затерла всякі розмахи до глибшого розміркування, зм’якшила серця, на строїла всіх добротою, і якесь загальне задоволення пробивалося на всіх лицях та розв’язувало несміливі язики...

Пан і пані прийняли запросини на весілля, поблагословили молодих,

-і вся весільна компанія відійшла до панської кухні, де завівся шумний танець.

Уся штивність і замішання, вся несміливість, що все-таки не покидала гостей в освітлених покоях, зникла нараз, і запанував інший настрій. Усі заговорили тут нараз голосно й живо: дехто затягав співучим голосом, зовсім не стісняючись, а гулящі лопали так сильно ногами, що самі не розуміли свого слова. Між усім тим пробивався тоненький жалібний голос одної скрипки й гармонійні акорди циганського цимбала. Тоненький голос продирався насилу крізь грубий гамір голосів, тупіт і шолопання ніг, літав раз розпучливими, раз веселими варіаціями між весільною компанією і все неначе навертав її до себе.

За яких кільканадцять хвиль пішла вона за ним майже безтямки, і з громадки ще недавно поважних людей зчинився правдивий вихор. Високі, мускулярні постаті з обгорілими лицями, з руками, мов заліз­ними, увихалися вихром із жінками й дівчатами.

Марні й журливі лиця жіночі розсіялися диким радісним звору­шенням, а дівчата Мовчки клонили голови на грудь мужчин.

Грай, музико, грай! - кликав від часу до часу Петро на музикантів, Що ні скорше, ні повільніше перебирали по струнах смиком і дротиком і гляділи майже в тупій задумчивості на вихор, викликаний звуками.

Грай, най гуляю! Най погуляю! В мене одна сестрінка! - кликав а відтак обвів велику ясну світлицю грімким голосом, мов заржавілою срібною стяжкою, що аж світло задрижало... Шалений жаль обхопив його. Лише він був сам-один і не мав пари, не мав ніколи жінки, ані ди­тини. Він один сам... сам, як стояв он тут тепер. Знов оббіг голос кругом світлицю і розбився о стіни в шаленій розпуці. - Най погуляю!..

Його висока горда постать перевишала всіх, мов дуб, а на його тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним довгим волоссям, що спадало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій його душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль.

Анна, панська наймичка, робітниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла й дивилася великими, зворушеними, німим горем переповненими очима нерухомо на одну пару.

Молода гуляла з дружбою Михайлом і замкнула очі.

Чому?.. Чому?.. Хто замикає очі, коли має його перед собою?

Здавленим віддихом дивилася Анна на нього. Виринав то тут, то там... то знов там... Його голова ясна й мигає їй в очах... Так чисте золото мигає... Під горло їй підступило щось і здавило її. Вона нічого не має спільного з тим вихром, що шаліє он тут перед нею і пориває з собою. Вона бідна наймичка. Голос скрипки відбивається гострим зойком в її смутній душі. Хіба б їй лише плакати. І плакала сухими очима...

Німий біль товкся в її грудях, а цимбали й скрипка впивалися чимраз глибше і глибше в її смутну душу, її ледве що сьогодні хто й замічає...

Чого ти стала, як з каменя, та й стоїш? - І, станувши перед нею, пір-вав її за руку й потяг за собою у вихор.

Не усміхнулася. Пішла, як до бою.

І ще двоє людей не поділяло сьогодні радості присутніх. Се була Докія, яка з жалю, що донька покидала так вчасно її хату, стала на лиці неначе земля, - і батько дружби Михайла, старий Івоніка Федорчук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й сумували. Докія несказанно терпіла під свідомістю, що «сиротіє»; а по-друге - вона добре бачила, що й будучий зять не був ані гарний, ані видний хлопець, і що Парасинка улягла її майже розпучливим мольбам, що виходила за нього. Хвилями відзивалося у ній щось, немов грижа совісті. Коли однак її погляд стрічався з постаттю Василя, що, п’ яний, то сам гуляв, то, підносячи руки мов до наказу надмірно вгору, викрикував, то сміявся або співав, - стягала грізно чоло в зморшки й затинала зуби, аби не зойкнути вголос від болю. «Тодорика не пияк, - потішала себе. - Тодорика порядний хлопець. А хоч він і негарний і непоказний, зате він добрий, Парасинка не буде вижидати ночами пияка, не буде бідувати. Він буде шанувати її. До того в нього земля... Незадовжене поле... їй буде добре за ним. Бог добрий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, добре буде!»

Старий Івоніка був також нині потрохи підпитий, але в нього бувало се все наслідком великої радості або великого смутку.

Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся він незамітно до Докії, своєї найближчої і найщирішої сусідки, кивнув до неї приязно головою і сказав півголосом:

Докійко... кумко... всі нині веселі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!..

А в моїм, бадіко! В моїм ніби ліпше?.. Ей, Боже добрий... Боже! - і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе.

Так що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку! Вона потакнула головою й усміхнулася гірко.

Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! - відповіла, спускаючи голос і вимовляючи кожде слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві.

А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь - вона найголосніша у селі! О Докійко, - кликнув болісно і вдарив зі щирою розпукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього. - Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають... Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе?

Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:

Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде...

О, смерть! - сказав він і похилив смутно голову на груди. - Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися!

Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. - спитала Докія.

Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого Михайла! Та буде його жінкою, яку йому Бог назначить. Поки що тіштеся ним, що працьовитий та чесний. По всіх селах навкруги немає йому пари

Такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви Хотіли - і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося, якби чужою рукою! Так, відай, Бог хотів, бадіко!

На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і при­близне їх до уст.

Михайлику! - сказав він. - Михайлику! сину ти мій!

Потім стиснув їх, мов у німій мольбі, й замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений.

Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця... мабуть ніхто на світі не любив більше своїх дітей...

А відтак у вас єй молодший Сава! - докинула по хвилині мовчання.

У старого змінився нараз вираз лиця.

Сава... - сказав він протяжно й журливо. - Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що - і він мій син! Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні, - коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває, - коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!

Він ще молодий, бадіко!

Молодий! Певно, що ще молодий, має лише дев’ ятнадцять років. Але коли Михайло мав сімнадцять, то був уже моєю правою рукою, так як тепер. Я в його літах служив по чужих людях, був бідний зарібник і клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надію, що як він зросте в літах, зросте й розумом, бо розумний він уже й тепер... Ой, іще й який розумний!:. Який молодий, а він перехитрить вам хоч би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі. Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться, - се я йому вже раз говорив і ще буду говорити.

-Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хочете, аби всі були такі, як ви або ваш Михайло!

А чому ж би ні? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою... пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка - ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її! Та про се знає ціле село. Почавши від самого пана, що знає мене ще хлопцем, аж до кождого ґазди й робітника в селі!

Я знаю, бадіко! Тоді, як мала будуватися колія в нашім краю, як мала переходити й через наше сусіднє село й через он той ліс великий та через он ті трясовиці, які люди геть-геть здалеку минали... Тоді то було, бадіко! Я знаю! Ви і ваша жінка наймалися носити каміння, пісок і шутер. Я знаю.

Аякже, аякже! - притакнув він із розіскреними очима. - Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля... і Бог знає що ще... Всі ті страшні трясовиці, що блистіли лісом, і полями тут і там - треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? - Людські руки. А між ними були й мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров’ я. Ви не знаєте, Докійко, - тягнув дальше, - тоді жалували ми собі кусника м’ яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж врешті доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було, - все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко, - ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках,

Скажіть, чи можна так легка випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?

Вона притакнула головою і сказала:

Але тепер можете собі вже ліпше пожити... Тепер маєте, слава Богу, відки!

Ліпше? Ніби починати тепер те все з’їдати? Ні, Докійко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрібуємо того, мужик багато не потрібує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчім часі мали сил досить від чорного хліба, мамалиґи й фасолі? Маю собі каву варити? На те доста нині панів!

Вам би більше відпочивати. Вам і вашій жінці... Він розсміявся.

Ви так говорите нині, кумо, - сказав, - неначе б ви коли складали руки на спочинок! Чи, може, ви спічнете, як ваша дитина вийде з хати?

Вона заперечила головою.

Отже, видите! - закинув він із побідною веселістю. - Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля - працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав, Докійко!

Так уже сам Бог дав... - повторила вона майже з жалем. - Так... уже сам... Бог... дав!

По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руці, - була з глини вироблена в формі колача, - почав наново:

Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайло До бранки, а там... чи довго лишуть вони мені його ще дома?.. За пару місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його часть Праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без нього.

А не можете його вибрати з війська? - спитала Докія знижений голосом.

Я все зроблю, що зможу.

А пан? - спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторону покоїв. - Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не раз якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: «Понад Івоніку нема в селі нікого, такий добрий та ретельний!» - як же не може вам тут помогти?

Я вже говорив із ним про те! - відповів Івоніка голосним шепотом.

Але він каже, що не можна мого хлопця увільнити. Каже, що в мене є ще молодший син, що ми ще обоє здорові, і через те Михайла не увільнять. «Навіть і не починай нічого, - казав він, - і не трать крейцарів, бо однако хлопця тобі заберуть!» Отак сказав мені та ще й додав: «Ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку, що йому, певно, в житті придасться, - сказав він, - нічого йому не пошкодить, не бійся!» Знаєте, він говорив, як говориться. Він, може, має і правду, і цісареві треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докійко! є тисячі й тисячі жовнірів на світі, чому ж ще й мій має йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адіть на нього, гуляє...

Гуляє. Стільки й добра його! - відповіла Докія, а потім повторила журливо: - Чому має ще й він іти?

Я дав би кров свою, коби лише міг затримати його! - тягнув далі Івоніка. - Погадайте собі лише, Докійко... три роки! Три роки лишитися мені без правої руки. Три роки обробляти мені землю без нього, без нього збирати, без нього сіяти! Бджілки наші без нього доглядати, а худоба... ви думаєте, що худоба не пізнає сього також? Гадайте ви собі оце! Я не зможу чистити її щодня і чесати так, як він, а молодий голос знають вони ліпше від мого! Коли погадаю на те все, - а я все лише ту одну гадку маю, - то серце ціпеніє мені в грудях із жалю, і я не виджу світу перед собою!

Робіть що, бадіко! - обізвалася Докія рішуче й оглянулася обе­режно довкола себе.

Я хочу так... - відповів він. - Маю триста ринських. Бог один знає, як я складав їх»докупи! Крейцар до крейцара... від року до року... то за хліб, то за мед... то дещо спродав із худоби... та й зложив. За них я, може, викуплю сина! - Додав тайком, звернувшись близенько до Докії.

Я їх гірко заробляв, може, принесуть мені щастя. Радо віддам їх, кому буде треба. І більше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних биків.

Ті червоні пишні бики?! - кликнула Докія здива, неначе пере­лякана. - Того вже не робіть. Шкода велика!

Чому? - сказав він. - Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться мені дома. Як будемо жити й будемо здорові, постараємо собі другі. Коби я їх лиш при собі мав, ті молоді руки, а решта

То все байка. Але руки, Докійко, руки - то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона!

Ну, робіть що, бадіко! Вишукайте собі кого, хто би все робив, а ви лагодьте гроші.

Я піду до одного знайомого жида в Ч...

До жида, бадіко? А чи буде то добре? - докинула Докія,

Чому ні! Най собі люди кажуть, що хотять, а жид може все. Він усюди піде, він із кождим поговорить, він уміє з панами говорити, розуміє право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться ніхто. Ми нічого не можемо. Ми кланяємося перед панами, ми цілуємо їм з обох боків руки, але як ми що скажемо; воно все-таки «мужицьке». Не послухає нас ніхто. Як на нас пан крикне, тягнув він дальше, - ми вже... боїмось... вже ступаємо назад. Я се знаю сам по собі, що не можна інакше. А на жида як крикнеш, то він тобі в лице засміється. І панові засміється в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть.

Вони розумні, вони все знають! - відказала Докія поважно. - Не дурно Ісуса Христа на хрест висадили!

Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть!

Усе можуть, бадіко! Дивіть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Оноді іду я до сусіднього села, а там уже у дворі тім, у панськім, великім, жид розсівся. Давно по подвір’ї цвіти та Бог знає що за деревина росла, тепер жидівське шмаття порозкладене, на зеленій мураві сушиться. Бог би вас побив! (погадала я собі). Ще вас і тут не було... Так, вони всюди вміють улізти, вони все можуть...

Тому я хочу піти до жида, до Буня Чернівецького, знаєте його, і нехай він робить, нехай що робить. Тому маю ще надію, що Михайло лишиться мені. Хоч пан і казав, що все на ніщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душі полегшає.

Він замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамітну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз підняв її, підняв пляшку з горівкою бистро вгору, блиснув очима і кликнув:

Але відтак, кумо, відтак справлю Михайлові таке весілля, якого ще наше село не виділо! Хліба та булок куплю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, самим медом буду частувати. Заріжу корову, циганів візьму з Глиниці. Гратимуть у мене цілий тиждень. Десять років будуть люди згадувати, яке весілля справив Івоніка своєму Михайлові!

Ух! - гукнув нараз із несамовитою веселістю, зірвався із моло­дечою жвавістю з лави, гримнув пляшкою до землі так, що аж на Дрібні кусні розскочилася, а гуляючі на хвилю мов укопані в гульбі зупинились. Відтак пірвав Докію за руку й потягнув у танець.

Розпочали його повільними рухами і кроками. То вправо, то вліво, то вправо, то вліво. Опісля ставали їх кроки чимраз дрібніші й скоріші, чимраз палкіші й дикіші, а відтак неначе шал опанував їх... неначе вихор закрутився на місці... Молоді розгулялись... Заохочені гульбою старших і їх весільними розбурханими окликами, розгулялись іще з більшим

І запалом, як досі. Хустки й ленти мигали в повітрі. Довге волосся металося по плечах, і непогамована сила якоїсь розкованої радості розшалілася. З грудей виривалися раз по раз дрижачі яскраві ухкання... Ноги топтали землю, а голоси цимбала і скрипок виринали монотонним зойком своїм лякливо то тут, то там... І сміялися, і плакали напереміну.

Анна знов стояла на своєму місці. Дивилась, як перше, за гуляючими й за одною головою. її поважне смагляве лице неначе о одну відтінь поблідло, а в очах горів невгасаючий жаль...

Нараз прокинулася.

Він полишив свою дівчину і звернувся до неї, - ішов... Гаряча кров обілляла її, і перед нею неначе світ захитався...

Ходи, Анно, погуляємо! - промовив несміливо й подав їй руку. Вона підняла руки, щоб подати їх йому, та в тій хвилі вмовкла музика. Голосним зойком урвалася одна струна, і все зупинилося на місці.

Зв’яжи, мой... і грай! - крикнув Петро, що до нестями розгулявся та ніяк не хотів переставати.

Ні, вже доста! - кликнув хтось інший.

Кому доста, той най рушає надвір! - відгукнув він. Але інші не були тої думки... І струна не давалася так скоро зв’язати, а Докія, що небавом по гульбі знов усіла, піднялася зі свого місця. Висока й поважна, мов цариця, станула між усіма і запросила їх додому. Вже доста тут гуляли. Були прецінь не в себе й не на танці. Вже пора додому. Вже аж у хаті потемніло, так нагуляли. Потомилися, час далі йти, конечне...

Не зіткнувшися, розлучилися дві руки. Старий Івоніка прийшов і взяв сина під руку. Анна лишилася сама на місці.

Кілька хвиль пізніше стало в хаті тихо. Світло горіло, як перше, а в кутах ховалася темнота.

Анна клячала перед своєю постіллю, де на стіні висів почорнілий де­рев’яний хрест зі спасителем, і молилася. У неї судорожно зціпилися руки над головою, а лице зарилося тісно у постіль. Нечутно молилася...

Великими, глухими очима зазирала ніч крізь вікна, а її тьма, чимраз чорніша, добиралася поволі, незамітно до дівчини.

Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава - наглянути в полі бурдеї, де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата - вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводиться - він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому не треба буде критися, йдучи до Рахіри.

Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це" злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу - то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке, стане близько до серця.

І Сава був високий на зріст. Його обличчя можна б назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної Дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри.

Прийшли зміста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все ж доведеться йти до війська, бо жид, з яким Івоніка домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник.

Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що треба з ним суворіше, розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіллям ворожив.

Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє господарство.

Недалеко от реки Серета на Буковине протянулось село Д. Вокруг него - уровне поля, а с запада - большой барский лес. Вдали виднеются еще небольшие лески.

Много хозяев ездили на заработки в Молдову, поэтому дом и двор заброшенные. А вот дом Евдокии, жены богатого хозяина Василия Чоп"яка, выгодно выделялась среди сельских домов опрятностью, порядком и чистотой, садом и цветником. И все это благодаря хозяйки. Сам хозяин был пиякою, презирал женщину и бил ее, потихоньку продавал свою землю. Докия, чувствуя, что теряет ежедневно силы и здоровья, решает отдать замуж свою молодую единственную дочь Парасинку, чтобы быть спокоен за ее судьбу. Лучше бы ей подходил сын состоятельных хозяев Михаил,но назад идти в армию. Тогда мать решила, что отдаст Парасинку за Тодорику, не очень хорошего, но непьющего, хозяйственного и богатого парня. Девушка со слезами поддалась на уговоры матери.

Происходит свадьба. Дружбой в Тодорики был Михаил. Все девушки украдкой на него засматривались, среди них и тихая панская най мычко Анна. Старый Ивоника Федорчук говорил Докии, что жалеет такой невесткой, как Парасинка. Тем более, что и земли их рядом. У него два сына, но совершенно разные. Михаил трудолюбивый и вежливый, а Савва равнодушен к хозяйства, не любит земле. То он и не получит ее, если не изменится. Ведь земля "подплыла нашей кровью и нашим потом. Каждая грудка, каждая ступень может удостоверить, как наши ягодицы угиналися тяжело, дороблюючися ее, как часто голодом и холодом мы кормились, чтобы заработанное не шло на кусок хлеба, но на нее, на комочки ее!" Ивоника рассказывал, как они с женой работали на строительстве, оставили там здоровье, как жалели для себя кусника мяса и ложки молока, обращали все в деньги, чтобы купить побольше земли. Разве же можно так легко выпускать из рук то, чего так тяжело доделывалось?"

Докия смотрит, как гуляет Михаил, и с сожалением спрашивает, почему тот должен идти до службы. Ивоника признается, что триста гульденов и радостью отдаст их, чтобы откупить сына от службы. Пойдет к жида и договорится. А когда будут у него такие молодые рабочие руки, как у Михаила, то все вернется ему.

Была весна. Ивоника с Михаилом пошли в город, а Сава - присмотреть в поле бурдеи, где была скот. Парень с неприязнью подумал о старшем брате - указывает ему, поучает. Ну и что, что любит черноокую Рахіру? Пусть его отец и поссорился с отцом Рахіри Григорием за фальшивое свидетельство того, но он, Савва, в том не виноват. И ничего, что Рахира ему родственницей приходится - он грехов не боится. Савва любил стрелять, радовался, когда попадал в зверя или птицу, не думая, нужны они ему или нет. Думал, как хорошо, что Михаила возьмут в армию, тогда ему не надо будет скрываться, идя к Рахіри.

Маша жила в согласии со своим мужем, уважала его. Была хорошей хозяйкой, но экономила на всем, поэтому в деревне его звали скупой. Это ее злило. Как не тратит время за болтовней, не раздаривает добро, ест простую еду - то уже и скупа? Зато сколько в нее добра в сундуках, приобретенного для своих дорогих детей! Сокрушалась, что Михаилу надо идти в армию. Побежала к гадалке, и та ей напомнила большое сожаление, что бедным раздавать свое добро и от людей прятаться, а то, что милее всего, уйдет от нее далеко, то, что далекое, станет близко к сердцу.

И Савва был высок ростом. Его лицо можно 6 назвать красивым, если бы не холодный блуждающий взгляд больших серых глаз. Парень пришел домой, так и не напоив скота, потому что проголодался. Мать Стала его ругать, что не заботится о скот и хозяйство, ходит к беспутной девушки, сказала, чтобы шел туда, откуда пришел. Савва набрал яиц, украл курицу и пошел к Рахіри.

Пришли из города Михаил и отец, сказали, что парню все Же придется идти в армию, потому что жид, с которым Ивоника договорился о откуп и которому дал деньги, исчез.

На следующий день отец с Михаилом орали волами землю. Ивоника смотрел на сына и не мог насмотреться. Заговорили о Саве. Михаил сказал, что надо с ним построже, рассказал, как тот остро ему отказывал, еще и каким-то зельем гадал.

Сошлись на том, что Савва молодой, глупый, его подговаривает Рахира, вот когда Михаил пойдет в армию, он будет помогать родителям и поумнеет. Сын посоветовал отцу продать часть скота, чтобы легче было хозяйничать, но Ивоника решил, что именно с этими волами его старший сын начнет вместе с молодой женой свое хозяйство.

Был май. Михаил был в бурдеи, пас волов, глядя на них, как на родню, особенно, когда узнал, что они предназначены ему. И думал о барскую работницу Анну, которую тайно любил. Она служанка, в город не поедет, да это ей и не позволит бедствия мать, которая только и знала, что забирать у нее заработанные деньги, Брат тоже требовал денег и бил, как не имела их.

Впервые Михаил увидел Анну на барском дворе, как вместе грызли кукурузу. Анна была красивая, скромная, знала много разных работ, не позволяла ребятам скабрезных шуток при себе. Все ее очень уважали.

Второй раз Михаил видел девушку, как шел в магазин за солью. Анна помогала матери чистить горох, а та начала жаловаться парню на неблагодарных детей. Михаилу было очень жаль Анночки, которую так несправедливо ругала ее плохая мать.

После этого Михаил стал видеть Анну чаще, когда имел дело на барском дворе. Она была другая, чем сельские девушки, - нежнее и тонких обычаев, охайніша. Дружила только с дочерью Докии Парасинкою. Сельские ребята мало им интересовались, потому что была бедной, не имела ни земли, ни денег.

Анна и сама не знала, как ее душой завладел Михаил. Был он добр к ней и не так, как другие. Богатый, а говорил, как с равной себе.

Однажды Анна возвращалась с грибами из леса, припозднилось Здесь на тропе ее ждал Михаил. И признался, что давно ее любит, хочет иметь женщину. Анна не ожидала такого счастья и тоже призналась, что любит Михаила. Они решили пока не признаваться никому. В это время девушке показалось, что с "соседнего" леска на них летит что-то темное с огненными глазами. Она испугалась, заплакала, перед чуваючи что-то неладное, а парень успокаивал ее и разубеждать словам.

А в это время Савва прокрадывался к Рахіри. Он принес ей из дому украдкой взятые муку и сыр. Они начали разговаривать, ругать родителей Саввы и брата, которые все поучают парня. В Рахіри Савва чувствовал себя свободно, делал, что хотел - пил, курил табак. Рахира имела над ним какую-то силу, говорила слушать ее, тогда будет он, Савва, богатым хозяином, а она - его ґаздинею.

Наступил октябрь. Федорчуки с грустью и слезами провожали Михаила. Парень тоже с сожалением прощался с скот, с полем, по тропинке, где встречался с Анной. Оружия он не любил с детства и считал ее чем-то скрытым и опасным.

Михаил привык к спокойствию и ритма, родственного с природой, а город с его шумом и спешно обессиливало его душу.

Шли недели, а Михаил никак не мог привыкнуть к жизни в казарме, у него даже закралась мысль о дезертирстве. Отец приходил теперь почти каждую неделю, приносил домашние гостинцы, розраджував, уговаривал. Дикие порядки армейской службы были невыносимы для Михаила, особенно после того, как капрал заставил солдат (Вылизывать мусор с пола в казарме. Каждый день была какая-то новость: "там один умер, здесь избил лошадь какого на смерть... там какой-то стратився...". Как-то на солдатах зимой испытывали палатки. Те оказались непригодными, и много новобранцев едва не погибли ночью мороз.

Иметь гнівалася на Савву и говорила, что он не получит земли, если будет разбираться с Рахірою. Савва выдавал, что родители любят Михаила больше и заботятся лишь о том, а он сделает так, как сам захочет.

Господа уехали в города, Анну же иметь с ними не пустила. Теперь девушка служила у поповых барышень. С Михаилом они виделись на Пасхальные праздники. Парень просил ее потерпеть и подождать, пока он придет со службы, тогда всем и скажут о себе.

Прошел год. Все было так же - Федорчуки работали на земле, на праздники ожидали сына и переживали и плакали по ним. Однажды Па маневрах в жару у колодца Михаил случайно толкнул лейтенанта, и тот так избил парня, что нельзя было опознать.

Анна пошла на прощу и очень искренне молилась. Люди хвалили - какая набожная, а потом оказалось, что имеет грех - вот-вот станет матерью. Все удивлялись, мать и брат злились, но не узнали, кто отец будущего ребенка. Тогда выгнали из дома. Поскольку не было у нее подруг, то приняла ее благосклонна к ней Докия и пообещала не бросать в тяжелой часов.

Анна пасла скот, шила и ждала Михаила, который решил, что скажет родителям о женитьбе на день своего патрона - святого Михаила.

Как-то Рахира встретила Анну, начала расспрашивать ее, пытаясь что-то узнать об отце ребенка, рассказывала деревенские сплетни. Анна разозлилась и сказала, что о Рахіру думают в селе. Девушки так поссорились, что Анна даже ударила Рахіру и сказала, что Ивоника и Марийка никогда не согласятся на невестку-волшебницу и ледащицю. Рахира пожаловалась Савве и сказала, чтобы наказал ее обидчицу.

Через некоторое время Анна встретила на тропе Саву, взглянула в его страшные глаза и лишилась чувств. За четыре дня до святого Михаила в Івоніки случилось несчастье. Собака напала на теленка, то испугался, прыгнул через плетень и вспорол себе живот. Скотину пришлось дорезать. Это звереныш предназначалось Савве, и он был расстроен и огорчен.

Решили с Михаилом пойти в соседний барский лесок ночью, чтобы набрать дерева и отремонтировать ограждение. Михаил, который был в отпуске, не хотел идти, потому что считал это за кражу, но пошел.

Утром Маша хлопотала по хозяйству, ждала сыновей, чтобы кто из сыновей пришел забрать еду. Но побережник (лесник) принес страшную новость - Михаил лежит в лесу застрелен. Мать, в чем была, крича, бросилась туда. Быстро собралась община и ужасалась - кому Михаил помешал, кому он враг?

Ивоника того дня рано утром пошел в город по делам, быстро все уладил и, не отдыхая, потянулся домой, потому что на душе было какое-то беспокойство. Словно гром грянул, когда увидел мертвого сына на телеге. По волне спросил, где Сава (а его не было!), и я умолк.

Много людей собралось в доме. Все плакали по добрым парнем. И вот едва вошла Анна и бросилась к Михаилу. Родители всполошились, они не верили, что их сын и является отцом будущего ребенка Анны. Это был стыд. Они начали прогонять женщину, а та бросилась к Саввы с криком, что тот убийца. Маша кричала на нее, гнала прочь из дома, а на Михайлу выступила свежая кровь. Одна свеча упала, покатилась и погасло у ног Саввы.

Отец вышел на двор и стал горячо молиться. Он понял, что "за землю Савва поднял руку на своего брата, только за землю! Другого здесь не могло быть, а чужой не исполнил своего страшного преступления. Как одиночка надеялся когда-достать всю землю". Но как сказать на собственного сына, - убийца?

Второго дня приехала комиссия. Установили, что стреляли с близкого расстояния, он был бы жив, если бы вовремя оказали помощь. Когда расспрашивали людей, Савва был бледен и трясся, словно в лихорадке. Врач обратил внимание на него, подумал, не холера, случайно. Подошел и увидел на белых шароварах у того капельки крови. Савва пролепетал, что это от зайца. Саву заподозрили, обыскали бурдей, но ничего не нашли. Когда делали вскрытие тела Михаила, выкатился шар, и отец незаметно ее подобрал. Он ее узнал - такими пулями пользовался лишь Савва. Но Ивоника не мог казнить и второго сына... Саву забрали в город.

Судьи приказали прятать того же дня, как отец не просил отложить это до завтра. Пышное погребение произошло, а поминки делали в том же лесу, где погиб парень.

Анна родила близнецов, двух мальчиков. Докия подержала ее в себя до весны, потом Анна вынуждена была пойти на работу. По наущению Докии решила пойти к родителям Михаила, может, они приняли к себе хоть одного внука, но Марийка выгнала женщину со стыдом и ужасом.

На Рождество, когда Марийка была сама в хижине, подошел какой-то человек под окно и сказал, что видел, как братья шли вместе в лес, а говорит он это потому только теперь, потому что не хочет иметь камня на душе.

За неимением доказательств Саву отпустили, и он снова пошел к Рахіри, говоря, что не нуждается в родительской земле, пойдет с женщиной на заработки в Молдову. Анна носилась с сумасшедшей мыслью убить Саву, и то одной ее боялся, стал в церковь ходить. Она бросалась на него, как тигрица, где бы не встретила. И умерли близнецы Анны, и она почти обезумела, бродила по полям безтямна, заходила в дома, не узнавая никого. Зашла и к Івоніки. Тот тяжело корил жену, что не приняла внуков. Ведь она была Михайловой, и не просто так люди с ума от жалости сходят. После того Анну отвезли в госпиталь, и село внесло за него средства. Прошло шесть лет. Ивоника и Марийка работали на земле, как Н ранее, и все шло по Михайлову душу - кормили обедами бедных. Саву отделили, дали половину избы в деревне, а не наделили землей - пусть сам зарабатывает. Маша сама пришла к мысли, что Савва - братоубийца, и начала его ненавидеть и проклинать, а Рахіру ругала и била, где встречала. Петр, Докіїн брат, стал лесником и женился на Анне. Живут уже пять лет. В доме равновесие и порядок, неутомимый труд и твердый ясный ум. Петр помолодел. Родился у них мальчик. Решили его отдать в школу, чтобы не привязывался к земле, потому что не каждого она наделяет счастьем. Ивоника тайком от Маши записал на парня лучший лан Михаила.

Для Анны с Петром их ребенок - самая большая радость, исполнение их надежд и мечтаний.

Критика, комментарии к произведению, объяснения (кратко)

Повесть "Земля" освещает извечные проблемы - человека и земли, преступления и наказания, родителей и детей. Трагическая история семьи Федорчуков - это новейшая интерпретация христианского мотива братоубийства, хоть и написана по реальным событиям, что произошли в с. Дымка, где жила некоторое время В. Кобылянская. Этому произведению присущи глубокий психологизм и символизм в раскрытии образов. Так, Михаил и Савва - противоположные психологические типы. Марийка и Ивоника - олицетворение ценностей народной морали, Савва и Рахира - воплощение духовной деградации, образ Анны передает трагедию благородной, чувствительной души в жестоких обстоятельствах тогдашнего сельского жизни.